«Ми вірили не в країну, це бойовий дух”, - Євгеній Єпіфанов

Сьогодні, напередодні Дня виведення військ з Афганістану, в гості до ГО «Перспективи Києва» завітав ветеран-афганець, сержант Радянської Армії, що служив в автомобільних військах та мешканець Голосіївського району Євгеній Геннадійович Єпіфанов. Він – один із тих, хто останні покидали територію чужої країни.

Євгеній Геннадійович впевнений, що з пам’яті нічого не можна стерти, нічого не можна забути. Під час розмови Пан Єпіфанов розповідає про військову службу, ділиться спогадами, що почав служити в рядах Радянської армії 18 листопада 1986 р. в м. Черчик (30 км від Ташкента). Майже рік відслуживши в навчальному підрозділі, чоловік потрапив до Афганістану.
«Ми всі писали рапорти на службу в Афганістані, переважна більшість хотіли захищати свою країну. До нас тоді прийшов командир частини, Марченко його прізвище, і каже: «Куда вы сунетесь? Оно Вам надо?». А ще нам усім повидавали маленькі книжечки – російсько-афганський перекладач: там було написано російськими буквами, як по-афганському буде «Здравствуйте», «Мы пришли к вам с целью…», «Да здравствует апрельская революция», - розповідає Євгеній Геннадійович.

Пан Єпіфанов згадує: «Перше, що вражало – це небо. Воно не таке, як в Україні і навіть не таке як в Узбекистані. Постійно чути, як лунають постріли. І ти не знаєш, звідки це стріляють. Я був замкомвзвода, і мені не положено було боятися, але незрозумілість ситуації давалася взнаки. Особливо це було видно по молодих курсантах».

На моє запитання про те, скільки часу пан Єпіфанов служив в Афганістані, чоловік посміхається і розповідає казус:

- Я повинен був мобілізуватися в листопаді 1988 р, але перетнув кордон Афганістану 11 лютого 1989. Дізнався з Комсомольської правди - була така газета - що ми на комсомольських зборах прийняли рішення залишитися ще на деякий час. Тож покидали Афганістан практично останніми. За нами йшла колона, яку показували по телевізору з орденами, з медалями, з прапорами. Загалом моя служба тривала 2 роки і 4 місяці, в Афганістані пробув відповідно рік і чотири місяці.
Євгенній Генадійович продовжує свою розповідь: «Я потрапив в Авторембат. Наше завдання було - лагодити машини, бути присутнім поруч. Я не десантник, не лазив по горах: наше завдання було знаходитися нижче, прикривати тили».

- Ви хотіли йти в Афганістан воювати?

- Чому воювати? Ми йшли виконувати інтернаціональний обов’язок. Це було нормально. Слово «війна» не звучало ніде. Були партторги, політруки, які розповідали, що треба йти виконувати національний обов’язок. Ми допомагаємо для того, щоб не було НАТОвських баз, захищаємо південні рубежі нашої батьківщини, щоб там не було американців. Ми вірили не в країну, це бойовий дух. Ти ж Чоловік, і якщо хочеш кудись ухилитися - це сором, ганьба. Такого не могло бути.

- Ви підтримуєте зв’язок зі своїми бойовими товаришами?

- Звичайно, підтримую. Півтора роки тому зібрав нашу частину: приїхали хлопці з Казахстану, Росії, Татарстану, Махачкали, Білорусі. Пощастило їх прийняти не тільки в Києві, але і в Карпати поїхати. Вони там два дні мовчали. Нічого не купували - боялися (сміється – авт). Коли були в колибі, один товариш все-таки «ризикнув» і заговорив до барменки, одягненої у гуцульський костюм, російською. Вона тут же російською відповіла. Тоді напруга серед них спала. Коли почалися всі ці події (АТО - авт.), я їм писав: «Хлопці, щоб ви розуміли, Ви були в лігві бандерівців. Ви хоч раз помітили хоча б не той погляд ». Серед моїх товаишів є розсудливі, так само як і є зомбовані. Я не хочу з ними на цю тему говорити. У мене в АТО загинув друг, постійно спілкуюся з хлопцями, які там, які повертаються звідти. Афганські товариші не хочуть чути жодних аргументів. Мені просто прикро, що вони були тут, вони бачили, що немає тут ніяких фашистів, але вірять тому, що говорять по телевізору.

- Який головний урок Ви винесли для себе з тих подій?

- Людину там видно, як на рентгені. Людина саме така, яка вона є. У хлопців немає лукавства, другого плану. Відразу видно гідних людей, і відразу видно боягузів. Звичайно, тільки дурень не боїться. Але є боягузи, які знаходять сотні причин, що б не йти разом з товаришаи, а залишитися в частині. А ще навчився завжди знаходити вихід. З будь-якої ситуації.

- Скажіть, бойові дії в Афганістані і те, що відбувається в Україні: можна провести паралель?

- Думаю, що тут варто проводити паралелі. Там нас можна було на релігійному підтексті зіштовхнути якось, хоча теж було неправомірно. Були басмачі - вороги квітневої революції. Тут все дуже жахливо. Важко дивитися на товаришів, які по той бік барикад, скільки там ненависті. Таке відчуття, що вона лежала в підвалах в ящиках, а зараз вони її видають. Вся ця гидота, що лізе і з телебачення, і з інтернету. Звідки у них стільки злості? І Укроп, і хунта, і фашисти… Ті, події які були в Афганістані - там не було стільки люті. Ну називали ми їх «духами» - душманами. Ніхто не хотів їх обізвати або принизити і таким чином зробити себе вище і краще. Коли мені знайомі з Донецької області пишуть, що України ми тут не хочемо, я їм кажу «чемодан-вокзал-Росія Слава Україні». У мене товариш в Донецьку, мені здається, що він на тій стороні. І хочеться подзвонити і дізнатися, як він там. Але боюся почути, що він за Новоросію. Мені було б дуже неприємно це почути. Тому краще хай буде як є. У мене там гинуть товариші, хлопці, з якими стояв на майдані і не хочеться думати, що хтось із моїх афганських товаришів докладає свою руку до цього.

Зараз у Євгенія Єпіфанова своя майстерня з ремонту одягу. Він співпрацює з волонтерами, нещодавно з колегами пошили та відправили в зону АТО 100 аптечок. А ще переживає за добровольців, адже їм практично неможливо отримати статус воїна АТО. Збирається піднімати це питання. І не лише на рівні Голосіївського району.

Спілкувалася Альона Романюк